«Не уявляю собі більшого блага, яке міг би здобути той, хто лиш переступив поріг молодості, ніж достойний коханець, а для останнього — більшого блага, ніж достойний його любові юнак. Бо той дороговказ, якого потребують люди впродовж цілого життя, — якщо вони тільки по-справжньому хочуть гарно прожитии свій вік, — не залежить ні від кровних зв’язків, ні від почестей, ані від багатства. Дати його може тільки Ерос. Один лиш Ерос може викликати почуття сорому через ганебні вчинки і прагнення прекрасного. А без нього ні держава, ні окремий чоловік не спроможуться на щось справді величне й гарне.
Якби Ерос був один, цього було б достатньо. Але ж він не один, а тому доцільно було б, насамперед, визначити, якого Ероса власне маємо хвалити. Не будь-який Ерос прекрасний і заслуговує похвали, а лише той, що запалює іскру прекрасного кохання.
Ерос примітивний здатний на будь-що. Цим Еросом кохають ниці люди. Таким байдуже, кого кохати, — жінок чи юнаків, вони люблять передусім тіла, а не душі, до того ж, люблять найглупіших, дбаючи лише про те, щоб домогтися свого, а чи це гарно — тим надто не переймаються.
Другий Ерос є небесним, — це любов до юнаків, і їй чужі непогамовні пристрасті. Натхненні цим Еросом, звертаються до чоловічої статі, оскільки люблять те, що від природи має більше сили і розуму. І серед тих, хто кохається в юнаках, можна зауважити чимало таких, кого надихає саме цей Ерос. Бо вони люблять не дітей, а тих, хто вже починає мислити. А розум приходить якраз перед тим, як засівається перший вус. Хто починає любити юнаків у цю пору, готовий буде, — я того певен, — на те, щоб разом прожити все життя. Він не одурить юнака, скориставшись його наївністю, і не покине, насміявшись, аби перебігти до іншого. І взагалі, мавби бути закон, який забороняв би любити хлопчиків, щоб не затрачалося надто багато зусиль на те, що є непевним. Бо ще неясно, що вийде з недолітка, — у розпусту чи чесноту піде розвиток його душі й тіла. Звичайно, достойні люди добровільно встановлюють собі такий закон. Але треба, щоб його дія ширилася на всіх закоханих.
Якщо хтось хоче служити іншому з надією, щоб завдяки йому стати кращим, збагатившись мудрістю чи іншою чеснотою, то таке добровільне рабство не вважається соромним чи принизливим. Ці два звичаї — любови до юнаків та любови до мудрости і всякої чесноти, — якщо їх поєднати, то вийде, що й справді, коли молоді люди догоджають своїм патронам, то це прекрасно. Закоханий муж і юнак мають погодитися в одному: перший, — що він має всілякими способами чесно прислужитися юнакові, який йому віддається, а другий, — що справедливо з його боку ні в чому не відмовляти мужеві, який веде його шляхом мудрости і добра. Якщо муж справді спроможний допровадити юнака до мудрости й чесноти, а юнак потребує настанов і прагне мудрости, тільки тоді, коли вони погодяться з таким законом, прекрасними будуть їхні стосунки, аж ніяк не інакше.
Віддаватися заради чесноти завжди прекрасно. Така висока любов вельми корисна як для держави, так і для кожного її громадянина. Вона вимагає великого прагнення до чесноти і від самого мужа, і від юнака, якого він любить».
Давньогрецький філософ Платон, діалог «Бенкет»
Diogenys1